ІСТОРІЯ СЕЛА МОТИЖИН
Перша писемна згадка про Мутижир-Мотижин збереглася в Іпатському літописі 1161 рік. У центрі Мотижина збереглося замковище, яке називають Валом. За переказами старожилів, це була фортеця на західних кордонах Київської держави. На західній околиці Мотижина ще збереглися залишки Зміїного валу. Як твердять учені, він був збудований у І столітті до нашої ери.
На початку ХХ ст. у с. Мотижин нараховувалося 521 двір, у яких мешкало 3384 особи (1684 чоловіків та 1700 жінок). Село належало А.В. Савицькому, який здавав його в оренду барону Таубе. Основне заняття місцевих мешканців хліборобство. У селі нараховувалося 3940 десятин землі (1701 десятин поміщика, 49 десятин церкви, 2190 десятин селян). І поміщицька і селянська земля оброблялася за трьохпольною системою.
У 1900 р. у Мотижині діяли дев’ять вітряків з одним робітником кожна, дев’ять бакалійних лавок, винна лавка, скотобійня, кузня, хлібний магазин та пожежна частина, православна церква, єврейська молитовна школа, двокласна приходська школа у якій навчалося 120 дітей. За свідчення М.С. Голика будівля школи знаходилася на Базарній площі (там, де починається Шлях).
Також у 1900 р. А.В. Савицьким була побудована гуральня № 103, на якій працювало 13 робітників. Але із-за невеликого виробництва їх стало дев’ять, але у 1909 р. знову 13.
У 1902 р. відбувся виступ селян проти межування, яке організував поміщик. Як результат, межування було припинене, а 10 організаторів виступу було вислано на 2 роки за межі Київської губернії.
У 1903 р. в с. Мотижині з’явилися перші листівки Київського комітету РСДРП, які закликали селян до боротьби проти царя і поміщиків.
У 1905 р. у Київське повітове управління надійшла телеграма: «Мотижин. Самосуд. Убито 2 урядників».
Навесні 1908 р. група селян, озброївшись лопатами, вийшла на панську ниву, викопала стовби, що відмежовували землі селян від панських, і повикидали їх. Інші селяни стали пасти свою худобу на панських угіддях. Для встановлення порядку в село був викликаний військовий загін. Після розправи над селянами керівників виступу Т. Радченка та Л. Боришпольця заарештували і засудили.
У 1911 р. через Мотижин проходили війська. Маневри царської армії захопили Лису гору, що за селом (знаменита висота мала стратегічне значення). На автомобілі їхав сам Микола ІІ. Уцентрі села зупинився, оточений великим загоном.
Місцева влада, поміщики та духовенство влаштували урочисту зустріч.
9-річна учениця М. Фатюк підійшла з квітами і поздоровленням. На її ім’я в банк було покладено 100 крб. Завдяки цим коштам вона змогла вивчитися і стати педагогом.
На честь візиту Миколи ІІ на початку вул. Гардабалової було споруджено гранітний пам’ятник-обеліск. У тридцятих роках його зруйнували.
Столипінська аграрна реформа в Мотижині проводилася в 1912 – 1914 рр. Урезультаті неї 132 господарства мали 448 десятин землі, 119 господарств – по 1 – 2 десятин, 36 господарств взагалі не мали землі.
У 1913 р. міщанську управу у Мотижині очолював Г.Я. Тарасевич. У цей час в селі діяли дев’ять бакалійних й винна лавки, магазин залізних виробів, аптека, двокласна приходська школа (навчалося 40 дітей), православна церква (священник С. Ходзицький), кредитне товариство та мануфактура. Продовжувала свою роботу гуральня № 103 (власник А.В. Савицький).
Значна частина чоловічого населення Мотижина була мобілізована до лав армії у роки Першої світової війни. Проте відомо лише кілька прізвищ учасників бойових дій: К.С. Бабенко, А.І. Сухенко, Т.М. Снігір.
На жаль про події Визвольних змагань 1917 – 1923 рр. у Мотижині на сьогодні майже нічого не відомо.
Після лютневої революції в Петербурзі, активно діяти починають і селяни в Мотижині.
Так 3 жовтня 1917 р. прокурор Київського окружного суду доповідав прокурору Київської судової палати, що селяни Мотижина захопили садибу поміщика Савицького, силою видворили прикажчика економії, зламали паркан і почали рубати дерева поміщицького саду.
Селяни громили те що було панським: будинки, стайні, гуральню. У маєтку вони розбирали все, що попадало під руки і везли-несли додому. Але через пару днів з’явилися каральні загони.
Поміщицький маєток був зруйнований. Навіть гуральня перестала існувати: лишилася лише червона цегла, якою роками селлняи посипали на свята долівки в хатах.
У січні 1918 р. більшовики здійснили першу спробу захопити владу у Мотижині. Було утворено ревком, який очолив Т.М. Снігір. Але уже наприкінці 1918 р. село перейшло під владу німецько-українських військ.
У березні у селі представниками Центральної Ради було створено комісію із землевпорядкування. Всі одержали земельні наділи. У той же час 420 селян Мотижина були мобілізовані до лав армії Центральної Ради. Однак незабаром вони з Овруча повернулися додому.
У квітні 1918 р. тут встановлено владу Гетьмана П. Скоропадського. У червні 1918 р. у селі сталася велика пожежа. Постраждало багато будівель по вул. Гардабаловій.
У грудні 1918 р. у Мотижині встановлено владу Директорії. Чимало молодих мешканців Мотижина вступили на службу у загони Петлюри. Але через деякий час повернулися з-під Житомира.
У лютому 1919 р. до Мотижина знову повертаються більшовики. Було створено комітет бідноти.
У вересні 1919 р. у Мотижин увійшли денікінці.
У грудні 1920 р. втретє повертаються до Мотижина більшовики. Однак уже в травні 1920 р. вони були витіснені поляками.
І лише влітку 1920 р. у Мотижині остаточно встановлено Радянську владу. Відновлюється ревком, який очолив Ф. Стеценко. Створюється комнезам. Головою обрали І. Кривенка. Згодом створено сільську раду, яку очолив Г. Груша. У 1930-х рр. головою ради був А.Й. Сухенко.
Але ще деякий час більшовики не знали спокою у Мотижині, оскільки свої активні дії продовжували загони український повстанських отаманів. Так у 1921 р. поруч з Мотижином у Бузовецькому хуторі дислокувався отаман Орлик. Саме звідси він вирушив на з’єднання з армією Юрія Тютюнника.
Мешканці Мотижина також брали активну участь у повстанському русі. О. Брадро був козаком в загонах отамана Голокопитенка. Т.С. Литвинова була зв’язковою отамана Голокопитенка. Вона годувала і переховувала повстанців. Надавала їм цінну інформацію. Була видана Ф. Ковальчуком. Арештована у власній хаті разом з П. Волощенком 22 грудня 1921 р.
З приходом до влади більшовики починають боротися з не писемністю.
У 1922 р. відкривається школа. Вона мала 5 груп, у яких навчалося 110 учнів. Навчання проходило у дві зміни. Дітей навчали 5 вчителів. Завідував закладом О.М. Вертій. У 1925 р. було піднято клопотання про відпуск панського парку під будівництво нового приміщення для школи. У 1926 р. відкрито нову школу в парку. На той момент у ній навчалося 357 дітей. У 1933 р. школа була перетворена у середню. При школі діяла бібліотека з книжковим фондом в 511 книг. Також у 1920-х рр. була відкрита хата-читальня.
У 1923 р. у Мотижині було створено перший колгосп «Перший Мотижинський», який очолив К.Г. Гребеник. Тоді організовано першу артіль «Єдність», яку очолив А.П. Довгич. У 1924 р. виникла ще одна артіль «Згода», яку очолив С.А. Петрина. У 1934 р. всі артілі були перетворені в колгоспи «Нове життя» (колгосп «Перший Мотижинський»), «Перемога» (артіль «Єдність»), ім. Жовтневої революції (артіль «Згода»). А також було створено четвертий колгосп «Зірка».
Однак серед мотижинців були селяни, які не бажали вступати до колгоспу. Як результат по селу пройшла хвиля розкуркулень та репресій. У 1929 – 1934 рр. були розкуркулені З.М. Безсмертний, Д.Я. Герасименко та репресовані Т.М. Безсмертний, Ф.І. Безсмертний, Ф.П. Безсмертний, Д.І. Галдецький, К.І. Галдецький, О.Ф. Галдецький, С.С. Лазнюк, С.Ф. Петренко, І.К. Петрина, О.К. Сухенко.
У 1924 р. окружний виконком ухвалив рішення передати будинок священика під культосвітні установи. У селі було відкрито клуб (завідувач О.С. Тиндик. У 1930-х при ньому відкрили спортивні секції.
У 1925 р. було створено хор. Керував ним ентузіаст-любитель та знавець музики О.М. Вертій. Хор досить часто проводив виїзні виступи.
У 1926 р. у Мотижині мешкало 4148 осіб. Уодному приміщенні зі школою було відкрито дільничну лікарню, завідуючою стала лікар І.Г. Вечфінська. Фельдшером довгий час працював у селі М.О. Алексеєв.
У 1927 р. для дітей було відкрито перші дитячі ясла.
Одним з результатів колективізації став Голодомор 1932 – 1933 р. Протягом кількох місяців у Мотижині померло від голоду понад сотню людей. За свідченнями очевидців встановлено прізвища 70 осіб.
У 1936 р. в Мотижині при клубі була створена струнна капелла, яка брала участь у різноманітних фестивалях.
Але наприкінці 1930-х рр. в історію села вписано чергову страшну сторінку. По селу прокотилася хвиля репресій. У 1937 – 1938 рр. у Мотижині було заарештовано 17 осіб. Половина з них була розстріляна. На сьогодні відомо, що А.П. Довгич, І.А. Коцюба, С.А. Комашенко, І.К. Кривенко, А.Т. Тиндик страчені та поховані у Биківні під Києвом.
1 вересня 1939 р. розпочинається Друга світова війна, а 22 червня 1941 р. було відкрито Східний фронт. Досить швидко війська гітлерівської Німеччини наблизилися до кордонів Макарівщини. 10 липня 1941 р. с. Мотижин без бою було окуповане нацистами. За спогадами очевидців, першими в село з боку Людвинівки в’їхали 30 німецьких танків. Двоє з них без попередження розстріляли натовп який стояв біля будівлі сільської ради. В результат загинуло п’ять осіб. Двоє з них М.К. Войтович та А.С. Тиндик були мешканцями Мотижина.
За «нового» порядку та в результаті адміністративної реформи у Мотижині було утворено сільську управу, яка увійшла до складу підрайону Копилів. Але при цьому староста села був у прямому підпорядкуванні Макарівської районної управи. Згідно документівпершим старостою села був В. Сметана, а у другій половині 1942 р. його змінив Тиндик. Крім того у Мотижині перебував представник німецької влади. За спогадами очевидці це був Юзеф.
За спогадами очевидців 15 липня 1941 р. німецькі мотоциклісти, які приїхали зі сторони Копилова підпалили хату, за те що з тієї сторони у їх адрес нібито був постріл. 70-річну господарку будинку та її дочку розстріляли.
Щодо повсякденного життя в Мотижині за гітлерівської окупації на сьогодні відомостей дуже мало. Так з матеріалів ДАКО відомо, що у січні 1942 р. згоріла хата О.О. Сметани і його родина потребувала нового житла.
Про роботу різноманітних організацій Мотижина більше відомо.
За німецького панування продовжували працювати мотижинські колгоспи. Лише тепер вони називалися громадські господарства № 36 (голова О.К. Петрина), № 37 (голова Т. Снігір), № 38 (голова Я. Радченко), № 39 (І. Голик).
Основне завдання господарств було вирощування картоплі та надої молока. Картоплю возили здавати на прийомний пункт у Березівку. А зливний пункт для молока був організований у Мотижині. Сюди возили продукцію з Копилова, Фасової, Людвинівки.
Майно господарств використовували різноманітні організації району. Так згідно документів Макарівська райконтора Київської «Окрспоживспілки» брала в користування підводи господарств для перевезення продуктів харчування.
Також до сьогодні збереглися свідчення про штрафування робітників господарств. Так у листопаді 1942 р. був оштрафований на 200 крб С.Я. Боклан за самовільний обмін коней та використання на роботі молодого лоша.
Також за гітлерівців продовжувала працювати місцева амбулаторія. Завідуючим було призначено доктора Є.П. Тріодіна. Староста Мотижина у вересні 1942 р. просив представників поліції виселити з приміщення амбулаторії мешканця Люмінарського, оскільки найближчим часом у будівлі має розпочатися ремонт.
А уже у жовтні 1942 р. представник Макарівської районної управи написав доповідну щодо ходу ремонту. У ній виражено незадоволення ходом робіт та наказується оштрафувати голів господарств на 200 крб. Крім того за невихід на роботу оштрафувати на 150 крб та звільнити працівників М.Д. Боклана, С.К. Довгича, М.К. Бузинова, І.Г. Снігіра, Ю.Т. Бохана та І.А. Петрину. Також оштрафувати на 75 крб, але залишити нароботі М.І. Муху.
Для завершення робіт на весь період ремонту наказується за амбулаторією закріпити 8 чорноробочих, 2 столярів, 2 теслярів, 4 штукатурів.
Однак незважаючи на велику кількість працюючих організацій для гітлерівців робочі руки більше потрібні були на батьківщині. Ще наприкінці 1941 р. була розпочата пропаганда щодо виїзду до Третього райху. Однак, уже на початку 1942 р. добровольців їхати на роботи не було, а тому почалися примусові вивезення. Так з с. Мотижин за період окупації було вивезено 52 особи. За даними місцевих краєзнавців вивезено було 70 осіб.
Родини остарбайтерів мали можливість отримати компенсацію за втрату годувальника. Всі почали подавати запити, однак отримали гроші лише одиниці. З архівних документів відомо, що кошти надали лише трьом родинам. Серед відмовників була родина Петренків. На примусові роботи поїхав син М.С. Петренко (1922 р.). Його батьки подали документи на отримання грошової документації, оскільки у родині залишилися без годувальника батько і мати (47 років), сестра (21 рік), брати (7 та 16 років.) Але всі вони були визнанні працездатними і грошей не отримали.
Поруч з цим лікар Є.П. Тріодін рятував від вигнання в Німеччину, знаходячи у здорової молоді різні інфекційні хвороби.
У початковий період окупації було розпочате навчання у школі. Але згодом школу закрили, все майно закладу спалили, а у приміщенні влаштували конюшню.
Перед відступом гітлерівці у багатьох мешканців Мотижина відібрали корів, свиней, домашню птицю, одяг і взуття.
В листопаді 1943 р. було вигнано гітлерівці з Мотижина. У приміщенні місцевої амбулаторії було організовано шпиталь на 12 ліжок.
Мешканці Мотижина були учасниками боїв на всіх ділянках німецько-радянської війни. Понад 400 мешканці села нагороджено орденами і медалями за проявлений героїзм. У роки Другої світової війни загинуло 415 жителів Мотижина.
Уродженець Мотижина Р.Г. Лазнюк уроки війни став повним кавалером Ордена Слави.
Роман Григорович народився 1 жовтня 1904 р. в с. Мотижин. Закінчив 6 класів.
У лавах Червоної армії з серпня 1942 р. На полях німецько-радянської війни з жовтня 1942 р.
Командир відділення розвідки мінометної батареї 312-го стрілецького полку (26-а стрілецька дивізія 22-ї армії 2-й Прибалтійського фронту) старший сержант брав участь в боях по звільненню 21 лютого 1944 р. м. Холм (Новгородська обл., Росія) і 29 лютого 1944 р. м. Новоржев (Псковська обл., Росія). 26 березня 1944 р. на р. Велика він коректував вогонь батареї при знищенні 2 кулеметних гнізд мінометної батареї та зруйнуванні 2 спостережних пунктів ворога. Був поранений, але поле бою не покинув. 29 травня 1944 р. нагороджений орденом Слави ІІІ-го ступеня.
У серпні 1944 р. в бою в районі м. Лівани (Латвія) при спробі ворога оточити спостережний пункт в рукопашному бою знищив 5 ворогів, захопив кулемет і з нього розстріляв ще 3 гітлерівців. 17 вересня 1944 р. нагороджений орденом Слави ІІ-го ступеня.
Розвідник-спостережник того ж полку і дивізії (43-я армія, 3-й Білоруський фронт) старшина Р.Г. Лазнюк в боях 5-17 квітня 1945 р. за м. Кенігсберг (нині – Калінінград) коректував стрільбу батареї при знищенні гармати, 2 кулеметів і підтримці атаки піхоти. 29 червня 1945 р. нагороджений орденом Слави І-го ступеня.
У липні 1945 р. демобілізований. Жив у рідному селі. Помер 18 квітня 1982 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями.
Навіть у складних умовах війни, навіть на визволених територіях «кращі» представники радянської влади продовжували шукати «ворогів» народу. Так у період 1944 – 1946 рр. за нібито співробітництво з гітлерівцями була арештовані та засуджені до різних термінів покарання три мешканці Мотижина.
Ще до закінчення Другої світової війни у Мотижині розпочинається відбудова. Відновила роботу сільська рада. Першим повоєнним головою став Г. Голик. У 1958 р. з Бузівської сільської ради до Мотижинської сільської ради було передано х. Северинівка. У листопаді 1964 р. с. Северинівка було передано до складу Копилівської сільської ради.
Досить швидко почали роботу усі чотири мотижинських колгоспи «Червона Армія», ім. Жовтневої Революції, «Перемога», «Нове життя». У січні 1950 р. перші два були об’єднанні в один колгосп ім. Жданова. А у грудні три колгоспи «Перемога», «Нове життя» та ім. Жданова утворили один ім. Жданова. Головою колгоспу обрано М.С. Тишкевича. У 1953 р. у Мотижині було організовано колгоспний ринок.
У 1953 р. у Мотижині було відкрито сільську бібліотеку.
У 1956 р. у Мотижині було відкрито дільничну лікарню, уякій працювало три лікарі, 13 середніх медичних працівників. Завідувала нею Г.І. Борщова У 1962 р. було відкрито нове приміщення лікарні, яку очолив І.О. Музиченко. Згодом голвоними лікарями убли Л.П. кукурудза, М.П. Петрощук. У 1970 р. лікарні віддали старе приміщення школи. Заклад обслуговував Копилів, Колонщину, Северинівку, Березівку та Ясногородку.
У 1958 р. у Мотижині було відкрито агентство ощадної каси.
У 1965 р. у с. Мотижин нараховувалося 2829 мешканців. Село було повністю електрофіковане та радіофіковане. Тут діяла школа де навчалося 474 дітей та працювало 29 вчителів. Крім того працювали дві бібліотеки, Будинок культури, у якому чотири рази на тиждень демонстрували кінофільми. При Будинку культури діяли драматичний, хоровий та інші гуртки художньої самодіяльності.
У 1967 р. населення Мотижина становило 2644 осіб. У селі було розпочато будівництво нового приміщення школи на 250 місць, яке уведуть в експлуатацію у 1970 р. Відкривав нову школу директор В.Ф. Козаченко.
У 1970-х рр. у Мотижині для потреб мешканців працювали дитячий садок, Будинок культури, бібліотека, магазин, відділення зв’язку.
У 1971 р. у Мотижині мешкало 2582 особи. У селі діяли середня школа, дві бібліотека, Будинок культури та лікарня.
У грудні 1979 р. розпочалась війна в Афганістані – повномасштабний збройний конфлікт-агресія Радянського Союзу, проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Серед воїнів-інтернаціоналістів, учасників цієї війни були два мешканці Мотижина, які мешкали на одній вулиці. Нажаль один з них В.І. Довгич додому живим не повернувся.
Довгич Василь Іванович народився 3 березня 1966 р.
З настанням шкільного віку Василь разом зі своїми однолітками пішов до місцевої школи. З перших днів навчання хлопчина зарекомендував себе допитливим учнем, він легко сприймав все, чого вчили викладачі, а тому вчився дуже добре. У вільний час хлопець завжди допомагав батькам, вів господарство, доглядав за худобою адже батьки зранку й до вечора на роботі. А коли з’являлась вільна хвилина, він увесь час проводив біля техніки, і навіть під час навчання за шкільною програмою юнак записався на курси автослюсарів.
У 1983 р., восени, після закінчення середньої школи Василя Довгича ДТСААФ направляє до Фастівської автошколи на курси водіїв.
14 квітня 1984 р. Макарівським РВК призваний на дійсну військову службу в лавах Збройних Сил СРСР. Першим місцем військової служби став навчальний центр в місті ТалдииКурган (Туркменістан), де він пройшов курс молодого бійця та перепідготовку управління автомобілем в умовах гірської та пустельної місцевості.
У серпні 1984 р. . отримує припис відбути до постійного місця служби в м. Кундуз (північно-східний Афганістан), де дислокувався 9988й артилерійський полк. Молодого солдата зарахували до автомобільної роти матеріального забезпечення, в бойове завдання якої входило доставляння військових вантажів боєприпасів та продовольства, з міст Пулі Хумрі, Хайратон та ін., до основної бази призначення в м. Кундуз. За рік служби в Афганістані добре освоїв роботу військового водія. Він чітко вивчив маршрути доріг, по яких доводилось їздити, а також знав, як себе поводити під час ведення бойових дій та як уникати мін, розставлених на дорогах.
Наприкінці серпня 1985 р. колона отримала наказ доставити боєприпаси в полк, який перебував у сусідній провінції Тахар. Їхні бойові побратими проводили бойову операцію зі знешкодження бандформувань, а снарядів було замало. Очікувати на колони, що вийшли за набоями, було занадто довго. Тому командування направило колону зі стратегічним вантажем до м. Талікан, наказ було успішно виконано, а 1 вересня командир віддав новий наказ на зворотний марш Талікан – Ханабад – Кундуз: вони мали повертатись додому на базу. Дорога вже була знайома і хлопці з радістю сіли за кермо. На перевалі в районі кишлаку Торігкишлак на військову колону шквальним вогнем посипались з гір гранати та кулі. В «Урал» Довгича влучила граната, випущена з душманського гранатомета, машина загорілась… Василь покинув палаюче авто й зайняв позицію для стрільби за виступом скелі. Ведучи перехресний вогонь, він зумів знешкодити кілька ворожих точок, оскільки мав хорошу позицію для огляду місцевості. Моджахеди примітили вправного стрілка, який чітко знешкоджував ворогів. Душманські снайпери почали пристрілюватись до позиції Довгича. Коли кулі почали свистіти поряд, Василь вирішив змінити пристріляну позицію й почав просуватись перебіжками в інше місце. У цей час ворожа куля смертельно уразила бійця.
За мужність і героїзм, проявлені під час виконання бойового завдання, Указом Президії Верховної Ради СРСР рядового Довгича Василя Івановича посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.
У рідному с. Мотижин вулиця на якій ріс хлопець названа його ім’ям.
У 1983 р. при Мотижинській середній школі було відкрито історичний музей.
Не залишалися осторонь мешканці Мотижина коли у квітні 1986 р. сталася аварія. Багато чоловіків села у якості ліквідаторів поїхали на атомну станцію.
А попереду було проголошення незалежності України та істотні зміни в житті Мотижина.
к.і.н. Віталій Гедз
